В статье автор останавливается на проблемах, свойственных международному коммерческому арбитражу в Украине, которые создают имидж враждебного арбитражу государства. В частности, рассматриваются вопросы, связанные с обеспечением иска, исполнением арбитражного соглашения, арбитрабельностью споров, исполнением арбитражных решений.
Якщо порівнювати інститут міжнародного комерційного арбітражу з людиною, то український арбітраж зараз тільки входить у дорослий вік. Торік своє двадцятиріччя відсвяткував Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України (далі – МКАС). Наступного року ми будемо святкувати двадцятиріччя Закону України «Про Міжнародний комерційний арбітраж», прийнятого у 1994 році на основі Типового закону ЮНСІТРАЛ 1985 року. А вже цього року свою першу річницю відмітить Українська арбітражна асоціація.
Отже, український арбітраж молодий та амбіційний. У своєму достатньо молодому віці він вже досяг значних успіхів, адже саме в українському МКАСі розглядається рекордна кількість справ щороку.
Водночас, почивати на лаврах ще зарано. За Україною міцно й надійно закріпився ярлик «ворожої» до арбітражу держави. Проте арбітраж – це “найвищий пілотаж юриспруденції», і країни, де розвивається міжнародний арбітраж, будуть завжди серед розвинених правових систем. Чи достатнім та сучасним є правове регулювання міжнародного арбітражу в Україні? У цій статті автор спробував дуже стисло окреслити ті правові проблеми, які відносно просто вирішити шляхом внесення змін до законів України, упродовж достатньо короткого строку, наприклад п’яти років.
Проблема № 1: як забезпечити позов?
На відміну від державних судів, повноваження міжнародного арбітражу грунтуються на повазі до договору. Тааким чином, арбітраж не має влади над сторонами спору, окрім тієї, яку вони самі йому дали своє згодою. Ця демократична конструкція має суттєвий недолік – не можна запобігти уникненню відповідальності за порушення договору через арешт майна чи інші заходи забезпечення позову. Так, хоча арбітри можуть винести заборону на відчуження майна відповідачем, виконання такої заборони буде цілком на совісті відповідача. Накласти повноцінний арешт з виконанням через Державну виконавчу службу для забезпечення позову в міжнародному арбітражі українське законодавство не дозволяє. З огляду на те, що сучасні арбітражні процеси можуть тривати місяцями та навіть роками, можливість отримати ефективне забезпечення позову є вкрай важливо.
Таким чином, існує нагальна потреба внести зміни до процесуального законодавства, щоб забезпечити цілком дійсну, а не декларативну можливість забезпечити позов у міжнародному арбітражі на території України. Причому такі зміни мусять визначити як процедури визнання та виконання забезпечувальних ухвал, які видаються безпосередньо арбітрами, так і повноваження судів України щодо вжиття забезпечувальних заходів на прохання однієї зі сторін.
Як забезпечити виконання арбітражної угоди?
Іншим проблемним питанням є аж надто формальне ставлення українських судів до виконання арбітражної угоди. Наприклад, якщо сторони написали назву арбітражної інституції з помилками, то згодом недобросовісний відповідач може скористатися з цього та визнати таку арбітражну угоду недійсною, навіть якщо не виникає сумнівів, яку саме інституцію сторони мали на увазі. Таке формальне ставлення не можна викорінити за один день або п’ять років, але можливо передбачити на рівні закону або постанови пленуму відповідного спеціалізовано-
«НА ВІДМІНУ ВІД ДЕРЖАВНИХ СУДІВ, ПОВНОВАЖЕННЯ МІЖНАРОДНОГО АРБІТРАЖУ ҐРУНТУЮТЬСЯ НА ПОВАЗІ ДО ДОГОВОРУ. ТАКИМ ЧИНОМ, АРБІТРАЖ НЕ МАЄ ВЛАДИ НАД СТОРОНАМИ СПОРУ, ОКРІМ ТІЄЇ, ЯКУ ВОНИ САМІ ЙОМУ ДАЛИ СВОЄ ЗГОДОЮ»
го суду, що просте написання назви з помилками не означає, що арбітражна угода є «недійсною, втратила силу або не може бути виконана».
Який же спір є арбітрабільним?
На жаль, питання міжнародної арбітрабільності, тобто арбітражної підвідомчості, спорів залишається одним з найбільш контроверсійних в українському законодавстві. По-перше, незрозуміло, чи належить арбітрабільність до інститутів процесуального чи матеріального права? Зокрема, аналіз норм Господарського процесуального кодексу дає підстави для висновку, що арбітрабільність є похідною від підвідомчості, а тому є процесуально-правовим інститутом. Проте положення Цивільного процесуального кодексу ніби натякають, що можливість розгляду спору в арбітражі має матеріально-правову природу.
Це питання ще потребує свого вивчення, але, на думку автора, арбітрабільність у її українському варіанті все ж таки є інститутом процесуального права. Зважаючи на те, що в Україні існують дві різні системи цивільного процесуального права (господарська та власне цивільна юрисдикції) вкрай важливо забезпечити одноманітне правове регулювання арбітрабільності як у господарських справах, так і в цивільних справах з іноземним елементом.
Зокрема, необхідно внести зміни до ст. 77 Закону України «Про міжнародне приватне право», яка регулює виключну підсудність спорів українським судам, щоб визначити, що її положення не стосуються міжнародного арбітражу. Крім того, у процесуальних кодексах необхідно чітко визначити перелік спорів, що не є арбітрабільними, або принаймні критерії їх арбітрабільності. Зокрема, у країнах германського права головним критерієм арбітрабільності спору є можливість укладення його сторонами мирової угоди.
Крім того, залишається незрозумілим, чому деякі категорії спорів, наприклад, корпоративні спори, вважаються в Україні неарбітрабільними. Що такого особливого в корпоративних відносинах, що вони не допускають арбітражу? На глибоке переконання автора, ця позиція потребує серйозного перегляду.
Час для нових роз’яснень стосовно виконання іноземних арбітражних рішень
Останні докладні роз’яснення стосовно порядку виконання іноземних арбітражних (і судових) рішень надавалися Пленумом Верховного Суду України у Постанові № 4 від 26 грудня 1999 року. Відтоді минуло багато часу, і українські суди накопичили солідний досвід у визнанні та виконанні арбітражних рішень. Разом із досвідом накопичилися також і питання, що потребують вирішення.
Насамперед це численні питання тлумачення положень ст. V Конвенцїї ООН про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 рок (далі – Конвенція).
З огляду на реформи в судоустрої України, на зміну постанові пленуму Верховного Суду України 1999 року по-
“У ПРОЦЕСУАЛЬНИХ КОДЕКСАХ НЕОБХІДНО ЧІТКО ВИЗНАЧИТИ ПЕРЕЛІК СПОРІВ, ЩО НЕ Є АРБІТРАБІЛЬНИМИ АБО ПРИНАЙМНІ КРИТЕРІЇ ЇХ АРБІТРАБІЛЬНОСТІ”
винна прийти постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України розгляду цивільних та кримінальну справ. Головним завданням майбутньої постанови стане зміна практики українських судів з формального і поверхневого застосування Конвенції, яке уже не раз було підставою до скарг на ворожість українських судів щодо арбітражу, на більш глибоке: добросовісне ставлення до духу Конвенції та філософії міжнародного арбітражу. Зокрема, важливо внести ясність, що ст. V Конвенції встановлює право, а не обов’язок державного суду відмовити у наданні дозволу на виконання рішення за наявності певних підстав. Це особливо стосується відмови в наданні дозволу на виконання на підставі невідповідності процедури арбітражного розгляду угоді сторін (с V(1)(d) Конвенції). Зрозуміло, що досить часто арбітри можуть трохи відступати від арбітражного регламенту задля швидкого або кращого розгляду справи, але це не повинно бути підставою для скасування рішення. Аналогічно важливо донести, що проста невідповідність висновків арбітрів положенням українського права не є порушенням публічного порядку.
Наведені вище приклади жодним чином не претендують на вичерпність чи абсолютну правильність. Проте автор має надію, що юридична спільнота України зможе переконати законодавчу та судову гілку влади, що вдосконалення правового регулювання міжнародного арбітражу піде на користь усім зацікавленим сторонам та допоможе українському арібтражеві уникнути юнацьких «хвороб зростання».
Автор: С. Гришко
Источник: Юридична Газета. – 2013. – № 33-34. – С. 31.